ЯК Я ВІДКРИВ ДЛЯ СЕБЕ ХОЛОДНИЙ ЯР

Від 31 липня по 4 серпня 2005 року відбувся похід групи студентів-ентузіястів з метою прокладання нового маршруту по історичним місцям України. Це був перший похід такого напрямку. Проходив він по славетним місцям Холодного Яру. За організацію нашого походу хочеться подякувати клубу «Panterra», який багато в чому допоміг нам. Особливу подяку група висловлює керівнику проекту «Panterra» Володимиру Григоровичу Панченко за допомогу в організації походу. Я, як учасник походу, взяв на себе обов’язок  освітити і нашу подорож, і ту мету, з якою ми йшли.

Ідея створювати похідні маршрути по історичним місцям Україні народилася серед студентства історичного факультету Дніпропетровського Національного Університету.

Ініціятором та ідейним натхненником став викладач катедри історії України Олег Репан. Саме йому належить ідея розробки, прокладання і проходження маршрутів по тим місцям України, які мають історичне значення. Такі маршрути могли б привернути увагу як тих, хто просто цікавиться українською минувшиною, так і тих, хто займається цим професійно. Бо як першим, так і другим було б цікаво і корисно побачити на власні очі те, про що вони могли тільки чути, або читати.

Восени цього року організаційно оформлюється клуб історичного мандрування, головною метою якого, окрім прокладання нових маршрутів з подальшою їх реґістрацією, є організація екскурсій для всіх бажаючих.

Ще під час літньої сесії група студентів-істориків захопилася ідеєю здійснити піший похід славетними шляхами української минувшини. І першим було обрано похід саме по Холодному Яру (Черкаська область). Ця місцевість дійсно цікава своїми історичними місцями, унікальною рослинністю та незабутніми краєвидами. Чого вартий, наприклад, 1000-літний дуб, названий на честь Максима Залізняка? Побачити його – значить доторкнутися до глибин історії, побути біля живого свідка подій 1000-літньої давності! Заради цього варто пройти не один десяток кілометрів. Але про все по черзі….

Ввечері 30 липня наша група зібралась на залізничному вокзалі  Дніпропетровська. На вокзалі нас, туристів, було видно здалеку: похідна форма, величезна кількість наплічників, гітара, веселий настрій – ми мали всі незмінні атрибути тих, хто в дорозі. Біля опівночі наша група нарешті вирушила потягом Маріуполь-Київ. Подорож почалася.

31.07.2005. День перший

Ранок. Десь біля 6-ї години група вийшла на станції Шевченко-Південний. Наш маршрут почався тут – в місті Сміла Черкаської області. Задля економії енергії вирішили виїхати за місто автобусом. Для цього їх знадобилося аж два! Тільки ви не подумайте, що Сміла – це якийсь мегаполіс. Просто від залізничного вокзалу до автобусного, як виявилося, неблизький шлях, а йти по асфальту із наплічниками значно складніше, ніж по звичайній землі – швидше забиваються і втомлюються ноги. То ж, проїхавши дрімаючим містом, ми покинули його і розпочали піший похід. Треба відмітити, що місцевість, якою нам довелося іти дійсно дуже багата на ліси і невеличкі яри та пагорби. Однак назва Холодний Яр, яка, як кажуть ніколи себе не підводила (тут зазвичай відмічають трохи нижчу температуру, ніж всюди через рельєфні особливості, близькість великої кількості маленьких річок та безліч лісів), але на цей раз назва себе не виправдала, бо навкруги була страшенна спека. Навіть вночі тут не було особо прохолодно. Хоча, цілком можливо, що ми потрапили якраз на те, що називають «виключенням із правил».

З іншого боку, група на собі відчула один невеличкий «мінус» тої близькості маленьких річок, розташованих по ярах: кожна зупинка ставала раєм для комарів і пеклом для нас! Згодом, усе ж таки було знайдено вирішення цієї нібито маленької, але досить серйозної проблеми: порятунком став звичайний одеколон із незвичайною назвою «Русский Лес», яким ми натирали всі відкриті ділянки тіла. Комарі, як виявилося, терпіти не можуть того запаху. (Так що майте на увазі, коли треба буде рятуватись від цих ненажерливих комах). Одразу за хутором Шевченко ми побачили вали, які були збудовані ще за часів Київської Русі для охорони своїх південних кордонів від степовиків, які набігали з Дикого Поля – так звані Троянові Вали. Через 3-4 кілометри нам відкрився просто неймовірний пейзаж місцевих ставків, назв яких, на жаль, ми так і не дізналися Але фотографії все ж зробили. Для тих, хто ніколи не був на Черкащині, хочу навести цікавий факт: сільське населення цього реґіону виявляє характерні риси українського менталітету – доброту, відкритість та щирість. Всюди, де б ми не проходили, люди розпитували, куди ми йдемо, давали холодної води з криниці та благословляли на дорогу. А в одному із сіл якась жіночка навіть взялася провести нас далеко за село, бо ми трохи збилися з маршруту.

Наш маршрут першого дня закінчувався біля села Жаботин. Цей день виявився найскладнішим. По-перше, через те, що група пройшла найбільшу відстань з усього маршруту – біля 21 кілометра. По-друге, ми не робили зупинку в обід, коли надворі була найбільша спека. А йти в спеку – значить витрачати сили вдвічі швидше.

Вечір розпочався купанням у ставку та вечерею. Відновивши сили, ми сіли біля багаття, а Іван Мелешко, студент-історик ІV курсу, почав розповідати захоплюючу історію Холодноярської республіки, яка існувала тут за часів Визвольних Змагань 1917-1921 рр. Свою доповідь він приготував ще вдома – це було завдання, яке поставив перед нами наш керівник. Таким чином, похід набував бажаного історичного колориту. Деякі наведені Іваном факти були, справді, невідомі навіть нам. Це переконало всіх в тому, що скільки історію не вчи – все одно знайдуться білі плями, які треба заповнювати. Воістину хтось дуже влучно помітив, що вдосконаленню немає меж! Одразу після занурення в історичні глибини, всі перейшли до співів і в хід пішла гітара. Ті, хто хоча б раз співав ввечері біля багаття після важкого дня, можуть зрозуміти який особливий вплив на людину має пісня! Вона цілком реально наповнює нас дивовижною життєвою енергією. Далеко лунали всім відомі пісні Тараса Чубая, Віктора Цоя, Юрія Шевчука та багатьох інших рок-музикантів та гуртів. Біля опівночі втома все ж таки взяла своє і всі пішли спати.

01.08.2005. День другий

Зранку ми не відчули обіцяної болі в плечах і ногах. Все було добре і ми були готові йти знову. Переважна більшість маршруту другого дня пролягала через хащі лісу. Правда, коли ми все ж вийшли на асфальтовану дорогу і звірилися з мапою, було вирішено трохи відхилитися від маршруту і, знявши наплічники, сходити в сусіднє село Буда, яке знаходилося на відстані 2,5-3 кілометрів від нас. І знову похідним кроком, але без рюкзаків, ми весело заспівали «Ми йдем вперід…», «Гей-гу, гей-га…» та «Під Львівським замком…». Пісня в дорозі, особливо маршова – це не тільки моральна підтримка, але й, крім того, забезпечення правильного дихання.

Село Буда, в яке ми прийшли за півгодини, розміщувалося у низині серед маленьких лісків. За часів Другої світової війни воно було повністю спалено, а жителі його – розстріляні німецько-фашистськими катами. Але село відоме не тільки цим. Інша сторінка історії пов’язана із дубом, який розташувався на краю села в невеличкому лісочку. Це той самий 1000-літній дуб Максима Залізняка, про який я згадував на початку моєї розповіді. Існує леґенда, що саме під цим дубом лунала палка промова Залізняка, яка закликала до боротьби. Сьогодні стовідсотково довести не можливо чи точно під цим дубом лунала та історична промова, але ймовірно, що саме він був свідком початку Гайдамаччини, бо вже на той час дуб вже був одним з найстарших. Тоді йому було біля 700 років. Це чималий вік для такого дерева. Вже тоді він вирізнявся серед інших, чим і міг привернути увагу гайдамацького ватажка. Це дійсно особливе дерево, бо і висота і широта його просто вражає. Тільки обхват дуба дорівнює 8 метрам! Написати про нього можна багато, але краще, як кажуть, один раз побачити, ніж сім раз почути.

Весь подальший маршрут другого дня проходив крізь ліс, поруч з асфальтованою дорогою: праворуч та ліворуч від нашого шляху стояли пам’ятні знаки. Як тільки закінчився ліс, нам відкрився мальовничий краєвид на Мотронинський монастир – у минулому центр керівництва гайдамацьким повстанням. Заснований був цей монастир приблизно ще в XI столітті.

Неподалік від монастиря можна побачити інше цікаве історичне місце – це стародавні скитські вали. Колись тут розміщувалось велике городище, а вали із стінами захисним колом були збудовані навколо його.  Сьогодні від всієї його величі залишилися тільки декілька курганів і ці самі вали. Але навіть зараз вони вражають своїми розмірами. Стоячи біля них, важко уявити, що їх створила людина.

Трохи далі від валу стоїть монумент партизанам-холодноярцям.

Другого вечора, намети ми розмістили неподалік від Мотронинського монастиря. Після вечері, сівши біля багаття, ми знову почули цікаву розповідь. Тепер ми вже пригадали, власне, події Коліївщини. Історичну довідку підготувала і чудово подала Тетяна Антонова. І знову після бесіди далеко залунали пісні «Лента за лентою…», «Не плачте, не журіться…», а також авторські пісні у власному виконанні Олекси Гарченка.

02.08.2005. День третій

День почався із відвідання монастиря. Відновлений на кошти діяспори, зараз він належить, на превеликий жаль, Московському патріярхатові. Але, не дивлячись на те, монахині розмовляють переважною більшістю українською. Неймовірно, але факт.

За монастирем наш керівник, Олег Репан, показав цікаве місце: невеличкий підземний хід, який колись слугував монастирю місцем зберігання продуктів, які швидко псуються. Це підземний хід, глибиною метрів 7-8 заповнювався за зиму льодом і тримав холод упродовж року, дозволяючи зберігати будь-які продукти.

Весь третій день ми намагались іти, минаючи села. Шлях вів нас через поля й ліси. Однак в другій половині дня ми дійшли до річки Тясмин і села Медведівка. Як майбутні історики, ми вирішили відвідати місцевий краєзнавчий музей. Невеличкий Медведівський краєзнавчий музей розкриває історію села та околиць у п’яти залях: найдавніші часи, Гайдамаччина, Холодноярська республіка, виставочний зал (присвячений 60-річниці перемоги над німецьким фашизмом) та етнографічний зал, присвячений сільському побуту. Не дивлячись на невеличкі розміри, музей достатньо охайний і з радістю приймає гостей з усіх куточків нашої країни.

Після відвідання музею та купанні у річці Тясмин, ми пройшли ще трохи і вирішили зупинитися у чарівному хвойному лісі, де і розбили намети. Тут, ввечері, я зрозумів одну з похідних істин: якщо ви ніколи не ходили в похід –  значить ви ніколи не їли найсмачнішої в світі каші!

03.08.05. День четвертий

Ранок в хвойному лісі – особливий ранок, бо всюди можна відчути неповторні аромати сосен та ялинок. Наш маршрут пролягав крізь окраїну хутора Трушевці понад річкою Тясмин. Шлях виявився не простим, тому що йти довелося по піску. Цікаво, але, як виявилося трошки пізніше, пісок тут не завезений штучно, як ми подумали одразу. Він є наслідком відходу останнього льодовика, який і роздробив м’які породи. Окраїна хутора Трушевці – майже закинута і забута людьми. З усіх побачених дворів на сьогоднішній день заселених майже немає.

Через 4,5 кілометра ми звернули увагу на наметовий табір, який розташувався на протилежному боці річки. Над наметами на сонці грало два прапори: прапор України, а трохи нижче – червоно-чорне полотно. Справа в тому, що ми теж вже на протязі двох днів мали свій маленький «прапор»: червоно-чорну хустину, прив’язану до гілки від дерева - він хоч і був цілком символічним, але мав величезний моральний вплив. Маючи можливість поспілкуватися з однодумцями, ми вирішили підійти трохи ближче до берега річки. Аж тут з того берега залунало дружнє: «Слава Україні!» і ми так же дружньо відповіли: «Героям Слава!». То було археологічне наметове містечко історичного факультету Черкаського Національного Університету, де проходила практика студентів-істориків. За 10 хвилин ми знайшли міст і прийшли в гості до своїх колеґ. Ця зустріч була вдвічі приємною, бо по-перше не була заплянованою, а по-друге ми побачилися не тільки із своїми колеґами, але й із своїми однодумцями. Вони дуже тепло прийняли нас і розповіли про свої знахідки, які, дійсно, мають загальноукраїнське значення.  

Але все добре колись закінчується і наша зустріч мала завершитися, бо перед нами ще лежав довгий шлях до Суботова. Розпрощавшись, ми вирушили в дорогу.

Село Суботів – це незвичайне місце, незвичайне тому, що воно пов’язано з однією із славетних сторінок української історії. Рідне село Богдана Хмельницького, де все перейнято духом козацької минувшини, розташувалось під пагорбом, на вершині якого й досі стоїть млин, на зразок стародавніх. Кажуть, що на початку XX сторіччя тут їх було чимало, але за совєцьких часів усі вони були зруйновані. Окрім усім відомої церкви, яка, до речі, зображена на зворотному боці 5 гривень, в Суботові можна побачити місце, де колись стояла фортеця. Екскурсоводом, який захоплююче розповідав нам про ці місця був колишній випускник історичного факультету Дніпропетровського Національного Університету пан Віктор Вугля. Це людина, як кажуть, екскурсовод та історик від Бога має блискучий талан до розповідей: слухати його можна годинами. Він показав нам фундамент (це все, що залишилось) однієї з башт фортеці,  кам’яні хрести біля церкви і відкрив для нас саму церкву. Багато цікавих і навіть веселих історій пан Віктор розповів нам про Богдана Хмельницького і його оточення.

Вже пізно ввечері, під впливом побаченого, ми повернулися із Суботова.

Наступного дня група добралися до Чигирина і автобусом повернулася до Дніпропетровська. Так закінчилася наша подорож. Додому ми приїхали втомлені, але збагачені, бо побачене нами стало дійсно нашим багатством. Всі неґативні нюанси походу (укуси комарів, мозолі, попечені руки) забулися вже за тиждень, а позитивні – залишилися з нами на все життя.

Завершуючи розповідь, можна відмітити, що похід – це не тільки отримання вражень від побаченого і збагачення досвіду, похід – це й перевірка себе на витривалість, стійкість і готовність зустріти будь-які труднощі з високо піднятою головою. То ж ті, хто відчуває сили, впевнений у собі, а також цікавиться історією, може приєднатися до нас у майбутніх наших походах. Бо наше правило: життя – це рух, а рух – це життя. І так буде завжди…

Дмитро ТКАЧ,

студент ІV курсу ДНУ, учасник походу

На світлинах: 1) Під червоно-чорним прапором уперед, у похід! 2) Центр Холодного Яру 3) Біля церкви в селі Суботові