Ні для кого не є
секретом, що за часів чужоземного панування над Україною існувала
фактична заборона згадувати про тих історичних діячів, які намагалися
визволити Україну від нав’язаного московського панування. Єдине, що за
тих часів дозволялося казати про них – що вони були "зрадники” та
"ставленики” або "агенти”. При цьому питати, кого ж вони зрадили, якщо
діяли на благо України, було справою небезпечною.
Зараз часи змінилися. Ніхто вже не заперечує право народу знати своє минуле.
Зараз
можна казати правду про тих, хто стояв на чолі козацької держави після
її засновника – Богдана Хмельницького. Ця стаття про першого з них за
часом і не останнього за тим, що він зробив для України – Івана Остаповича Виговського.
Майбутній
гетьман України народився в український шляхетській родині у Овруцькому
повіті на Поліссі. Він здобув блискучу на той час освіту у
Київо-Могилянській академії, обіймав посади юриста при луцькому
гродському суді та намісника Луцького староства. У той час він набув
репутації захисника і ревнителя православної віри.
Під
час визвольної війни 1648 року Виговський, завдяки своїй освіті,
управлінському досвіду та особистим здібностям зайняв посаду
генерального писаря, тобто – голови Уряду, міністра закордонних справ
та другої людини в державі після гетьмана. У той період Виговський був
головним виконавцем усіх дипломатичних планів Хмельницького.
1657
року, після смерті Богдана Хмельницького, влада мала перейти до
молодшого сина гетьмана, Юрія (старший син Хмельницького, енергійний та
рішучій Тимош, загинув 1652 року під час молдавського походу у місті
Сучаві). Юрій був людиною нерішучою, слабохарактерною, мав слабке
здоров’я та до того ж йому на час смерті батька виповнилося лише 16
років. На зібраній у серпні 1657 року старшинській раді у Чигирині він
заявив, що бажає продовжити навчання і що він замолодий для того, щоб
прийняти гетьманську булаву. Тоді Рада доручила виконання гетьманських
обов’язків Івану Виговському. У жовтні того ж року генеральна рада у
Корсуні затвердила Виговського на гетьманстві.
Переконавшись,
що московський уряд настроєний чим далі, тим більше обмежувати
автономію України, не обираючи до того ж засобів для досягнення цієї
мети, Виговський вирішив виправити помилку, скоєну 1654 року Богданом
Хмельницьким (сам Хмельницький помер раніше, ніж устиг це зробити).
16
вересня 1658 року сталася подія, яка була найвищим досягненням
Виговського – у Гадячі було укладено трактат про унію України з Польщею
та Литвою. Послами з українського боку виступили майбутній гетьман
Павло Тетеря та Юрій Немирич, один з найзначніших соратників
Виговського, людина блискучої освіти (навчався у Оксфорді, закінчив
освіту у Парижі), автор праць з історії то теології. Будучи ще на
польській службі, приймав активну участь у громадському та політичному
житті, був обраний послом на сейм. Саме Немирич, як вважає більшість
дослідників, і був автором тексту Гадяцької угоди.
Сама
ж угода передбачала: 1) Перебудову речі Посполитої у федерацію трьох
держав: Литви, Польщі та України (під назвою "Великого Князівства
Руського”) Власне, кожний з членів федерації являв собою окрему
державу, поєднану з іншими лише особою спільно обраного короля. 2)
Виконавча влада у "Великому Князівстві Руському” мала належати
пожиттєво обраному гетьману, затвердженому королем. Гарантувались
українська мова діловодства та судочинства, право карбування власної
монети та українська армія у складі 30 000 козаків та 10 000 найманого
війська. Війська інших членів федерації, якщо вони входили через
військову необхідність на територію України (у інших випадках вони не
мали на це права), потрапляли під командування гетьмана. 3) Було
проголошено скасування релігійної унії та зрівняння у правах
католицької та православної церков. На Україні мали бути засновані два
університети, та інші навчальні заклади "скільки їх буде треба”. Було
проголошено свободу слова.
Москва відреагувала на
цю унію дуже хворобливо. Переговори у Гадячі ще не скінчилися, коли в
Україну рушило стотисячне московське військо на чолі з князями
Трубецьким, Ромадановським та Пожарським з метою показати, хто дійсно
"в хаті господар”. Біля Конотопу полковник Гуляницький з невеликим
числом козаків спробував затримати їх. Це не вдалося, але московське
військо замість іти далі, почало облогу Конотопу, в фортеці якого
"зачинився” Гуляницький. Це дало час, необхідний Виговському для
швидкого формування українського війська та рішучого удару по
загарбникам. Отже московська армія, яка через погано організовану
розвідку не мала точних даних про сили Виговського, була атакована з
двох боків та розбита в бою 28-29 червня 1659 року, втративши понад
30 000 загиблими. Князь Пожарський потрапив у полон.
Звістка
про таку грандіозну поразку викликала паніку на Москві, де ще не забули
події початку XVII ст., коли поляки та козаки тримали у облозі Кремль.
Будували додаткові укріплення, царський двір готувався до евакуації.
Але Виговський не міг скористатися з плодів своєї перемоги. Полковники
Тиміш Цюцюра, Василь Золотаренко та Яким Сомко, які самі претендували
на гетьманську булаву, повстали проти гетьмана, разом із московськими
силами напали на підрозділи "затяжного війська” на південній
Чернігівщині. Ті, не чекаючи зрадницького нападу, частково були
знищені, частково розбіглися після загибелі їх командира, Юрія
Немирича. Після цього заколотники закликали в Україну московське
військо, яке, втім, пам’ятаючи Конотоп, не наважилося перейти кордон.
На
раді, скликаній восени 1659 року, вороги Виговського, скориставшись
поганим розумінням більшістю козаків сутності Гадяцької угоди,
звинуватили його у тому, начебто він "за шляхетські привілеї продав
козацьку свободу”. Виговський був змушений полишити раду. Скликана
скоро по тому без участі Виговського рада у Білій Церкві обрала на
гетьманство Юрія Хмельницького.
1664 року гетьман
Правобережної України Павло Тетеря, побоюючись, що Виговський спробує
повернутися до влади і не маючи змоги протистояти Виговському ані
авторитетом, ані політичним хистом, змовившись з командиром польського
загону Маховським, запросив Виговського у Корсунь начебто на нараду,
де Виговського було з порушенням і українських, і польських законів
голослівно звинувачено у зраді та страчено. Цей ганебний вчинок
прискорив усунення Тетері від влади, але це вже не могло повернути ні
Івана Виговського, ні шансу, який він дав Україні і яким вона, на жаль,
не зуміла
скористатися.
Денис СУХАНОВ
