„ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ” – ХТО ВОНИ?

Як і будь-яке місто з претензіями на престижність, наш Січеслав має інститут своїх почесних громадян. Критерії належності до такого інституту ніде й ніким не визначені. Пільги для таких громадян також ніде не афішують. Громадськість міста жодного разу не залучали до обговорення цього питання. Почесних громадян визначали представники влади, як найкомпетентніші серед людей нашого міста. До 1991 року це робив перший секретар міськкому компартії, опісля – голова міської адміністрації.

Подивимось тепер, що вийшло з такої практики. Допоможуть нам в цьому книга С. Болсуновського „Катеринослав – Дніпропетровськ – 225. видатні особистості...” (2001 р.) і стаття В. Славка „Наші почесні громадяни” в „Нашому місті” (11.12.2004). Допомогла б при цьому й ґалерея портретів почесних громадян у приміщенні міської ради, але, на жаль, від страху перед терористами вхід туди без спеціяльної перепустки заборонили.

Від 1978 року до почесних громадян Дніпропетровська встигли зарахувати 28 осіб. Така масовість показує радше не наше багатство на видатних людей, а волюнтаристський підхід влади нашого міста до справи. У С. Болсуновського через цю масовість вистачило духу показати лише 17 із них. Критерій відбору автор не пояснив. А ось В. Славко зумів при переліку „забути” про чотирьох почесних громадян.

Такий підхід влади до заслуг громадян виявив багато серйозних недоліків.

По-перше, інститут почесних громадян існував і в Катеринославі. На це батьки міста не звернули уваги. То ж і вийшло так, що почесний громадянин Катеринослава О. М. Поль заслужив окремого пам’ятника в Дніпропетровську, а почесного громадянства міста чомусь позбувся.

По-друге, батьки міста часто показували не реальний підхід до почесного громадянства, а своє, пробачте, підлабузництво до вищої влади. Чому, наприклад, у першій серії почесних громадян не помітили гідних заслуг перед містом у таких людей, як Л. Брежнєв, М. Щолоков і Л. Кучма? Брежнєву надали наше почесне звання до його третьої зірки героя Совєтського Союзу, Щолокову – тільки тоді, як він став міністром внутрішніх справ СССР, Кучмі – тоді, як він став Президентом. Любов Брежнєва до нагород і почесних звань всесвітньо відома. Тут батьки міста не прогадали. Трохи негаразд вийшло зі Щолоковим. Через три роки наш почесний громадянин застрелився, рятуючись від суду за казнокрадство. Якщо хтось думає, що Кучма святішій, то він помиляється. Ось що писав про цю особистість О. Коржаков („Борис Єльцин...”, 1997 р.). „У Єльцина в Старому Оґарьові була заплянована зустріч із Кучмою. Леонід Данилович перед президентськими виборами в Україні хотів заручитися підтримкою Бориса Миколайовича. Після вечері вже обох довелося в прямому розумінні слова спочатку підтримувати, а Кучму потім і виносити”.

Уявляєте, наскільки самостійною людиною був наш Президент і як він турбувався за престиж України? Гідний уваги й інший факт президентства Кучми. Скільки б разів не зустрічався Кучма з Єльциним чи Путіним для вирішення державних питань, жодного разу не було оприлюднено їхніх рішень. Якби питання вирішувалися рівноправно, такого таємного становища просто не могло б бути. Тим паче, що сам Леонід Данилович часто виступав за відкритість влади. Чи може, інтереси України і Кучми не співпадали?

Цікаво оцінив заслуги Кучми Болсуновський: „Президент України”. Дивний критерій заслуг, але хай він залишиться на совісті Болсуновського.

Віддали батьки міста шану й своїм найближчим начальникам. Почесними городянами стали М. Швець, П. Лазаренко. Перший з них уже показав себе і, мабуть, ще покаже. Про другого В. Славко в „Нашому місті” навіть посоромився, як красна дівиця, згадати.

Дещо застарілі відомості подав Болсуновський про почесного громадянина Кобзона (він у нього, наприклад, народний артист якогось „СССР”). Зараз цей викрутень – громадянин Росії і член її Державної Думи. В порушення Української Конституції Кучма надав йому ще й громадянство України. Але й це ще не все. Прискіпливі журналісти встановили, що Кобзон є почесним громадянином 13 (тринадцяти!) міст, наприклад, Одеси та Донецька. Але такому вельми почесному громадянинові чомусь заборонено в’їзд до США. Від чого б то? А просто там його можуть заарештувати за участь в незаконній торгівлі зброєю. Та хіба це злочин, якщо людині треба було стати багатою? До речі, як можна зрозуміти самого Кобзона, Америка його й не вабить.

Особливої уваги заслуговує одна з перших почесних громадян Дніпропетровська Сарана Надія Онисимівна. У Болсуновського це „зв’язкова ЦК компартії України з Дніпропетровським міським комітетом партії в роки великої вітчизняної війни". У В. Савка її ранґ вище: „зв’язкова ЦК КПУ з Дніпропетровським обкомом партії”.

То з ким же кого вона зв’язувала?

Виявляється, Сарана 1959 року погоджувалась із Славком („Днепровская правда”, 20.12.1959). Правда, не у всьому. Завдання зв’язатися з обкомом у Дніпропетровську давали їй не в ЦК, а якийсь „парторг”. Сарана побувала в окупованому німцями Дніпропетровську, але з ким вона тоді зв’язалася, вона й сама не знає: „Пізно ввечері в кімнатці з запнутими вікнами проходила незабутня зустріч. Навколо були дорогі, любі обличчя підпільників”. Оце й вся конкретика.

Згодом така бідність спогадів не влаштувала партійних істориків. У них настав час описувати „геройські дії” секретаря підпільного обкому М. Сташкова, але жодного факту такої діяльності в їхньому розпорядженні не було. Через те, що Сарана згадувала про завдання зв’язатися з обкомом, історики вирішили залучити Сарану в свідки діяльності Сташкова. При цьому історики зважили, що обком – то велика партійна ланка. Через це Сарану навчили говорити, що завдання їй давав не якийсь там „парторг”, а сам секретар КП(б)У Д. С. Коротченко. Принагідне Сарана запам’ятала прізвища Сташкова, Савченка і ще майже 20 підпільників. Але маленька неув’язка: жоден із цих підпільників не може підтвердити запевнення Сарани про її тісні зустрічі з ними – вони всі не дожили до повернення совєтів у місто.

Так би й ходила Сарана з лавровим вінком зв’язкової з обкомом, якби цьому не завадив ще один зв’язковий ЦК В.Я. Портянко. Про його існування Сарана навіть і не здогадувалася. А він, виявляється, ще на початку 1942 року (Сарана ходила на зв’язок наприкінці травня того року) встановив зв’язок із підпільним Дніпропетровським обкомом – і не в Дніпропетровську, а в Павлограді. Якби Сарана продовжувала розповідати свою казку про зв’язок з обкомом у Дніпропетровську, склалася б скандальна ситуація. Коротченко дає їй завдання будь-якою ціною зв’язатися з обкомом у Дніпропетровську, який, як це вже знає Дем’ян Сергійович, знаходиться в Павлограді і з яким вже встановлено зв’язок.

Довелося Сарані перебудуватися. Через сім років вона зрозуміла, що Коротченко дава їй завдання будь-якою ціною зв’язатися з міськкомом Дніпропетровська (журнал „Радуга”, №12, 1967). Про це вона потім вперто говорила решту свого життя. Правда, жінка є жінка. Одного разу, в 1985 році, вона не втерпіла й бовкнула, що завдання в неї було – зв’язатися з обкомом.

Ці дві казки й використовують історики й журналісти. Однією з них скористався Болсуновський, другою – Славко. Отже, почесне громадянство Сарани побудоване на вигаданих партійними істориками „подвигах”. Тим же, хто хоче знати про справжню „роботу” Сарани в Дніпропетровську, радимо ознайомитися зі статтєю „Солдат без шинели” в газеті „Днепровская правда” за 20 грудня 1959 року.

Олександр МАНКО,

краєзнавець

м. Січеслав